В середу дороги ще були вкриті ожеледицею

В середу дороги ще були вкриті ожеледицею. Клаптики льоду, як алергічні висипання на посірівшій шкірі втомленої землі. Вночі, далеко за комендантську годину, якась жінка в короткому білому халаті (немов пацієнтка психіатричної лікарні, або досвідчена медсестра) вирішила щось спалити прямо у нас під вікнами (мабуть, таки пацієнтка). Вона накидала цілу гірку зі сміття та дрібничок на кшталт дірявих рукавиць, носовичків, сухих гілок, шматочків картону, які, судячи з форми, ще пам’ятали, що колись були коробкою. Зверху кучу прикрашав одинокий черевик. Абсолютно точно черевик був чоловічий. Без пари, геть без підошви, шнурків, та все ж здалеку він нагадував ногу, що героїчно приминає сміття додолу. Коли слабке полум’я підібралося вище, з вдячністю прийнявши в дар увесь зібраний мотлох, здалося, володар ноги ось-ось займеться сміхом від тієї щекотки. Але черевик і не горів, і не говорив. Щось казала лише медсестра, неприродно викручуючи руки, і звертаючись невисоко в небо. Добре, що сніг не дозволить їй влаштувати пожежу, подумала я з п’ятого поверху. У землі алергія на безперервну дурість! В якомусь сенсі у багатоповерхівках ми всі живемо в небі, то ж, з неба, до якого зверталася жінка, треба було закричати: йди вже геть звідси! Йди спати!