Тісто

Є душа в домашньому дріжджовому тісті. В тому, як воно з’являється на світ. І як спочатку, ще до світу, ідея тіста поступово народжується в думках. Ледь проступає у фантазії, миготить, що не розгледіти, немов маленький човник на велетенській хвилі в океані. Що ж там? Що ти бачиш? Схоже на трикутничок паруса, червоний, апетитний, на пиріжок з картоплею, рум’яний, вільний, чи на яблучний пиріг, на загубленого моряка, на хлібний окраєць? Як батьки видумують майбутню дитину, куштуючи на смак імена, ти виокремлюєш цю думку серед інших – пиріг.

А потім декілька годин рутини: відкрити, висипати, розбити, влити, змішати, збовтати, перемішати. Як слід пом’яти. Стільниця, усіяна борошном. Поради в інтернеті, як приборкати цей організм, створений власними руками, це кругле головасте чудовисько, щоб воно «не втекло». О ні, ти не бажаєш його втечі та будь-якого сепараційного процесу! А тільки росту та розвитку, щоб піднялося, виросло, розширилося, і залишалося десь поряд. Зовсім близько. Ти зігріваєш тісто задля комфорту вимогливих дріжджів: масаж, молоко, тепло, ну що вам ще треба? І воно вдячно насолоджується сеансом розтяжки під скалкою. Скоро отримуючи іншу нагороду – своє наповнення. Ціла купа переживань у такій буденній справі. Та їх відсутність у магазинній випічці, розуміння, що той пончик або хліб зроблений не для тебе особисто, не тобою, позбавляє її важливості.

Є щось дуже затишне в домашньому дріжджовому тісті. І в цьому вечері, що просочується на кухню через прошарок щоденних розчарувань, одинокості, болю, холодного повітря з домішками піску та щебеню аж із Запоріжжя, або Харкова (адже, подумати тільки, скільки пилу здіймається від зруйнованих об’єктів – війна буквально в наших легенях, ми дихаємо її наслідками, ми тотально отруєні); у такому вечері, звичному і незвичному, щасливому і нещасному, затопленому по вуха ароматами пирога з хрусткою скоринкою, теж є душа. І, можливо, надія?